?

Log in

No account? Create an account
23 May 2015 @ 10:42 pm
трошки краси від pachifika




Покинута хата завжди тримає тіні минулого, дитячий сміх, і розпач, і таємниці, про які мовчить усіма шпаринами й тріщинками...
 
 
centreedge



Унікальне і дуже важке фото, зроблене польським фотографом. Сліпий гуцул з дівчинкою, с. Жаб'є, 1942 рік.
Історія цього фото не менш важка.
Дівчинка є дитиною львівських політв'язнів, яку до гуцулів привезли повстанці. До будинку родини заможної львівської сім'ї вдерлися НКВСівці і пред'явили підозру сім'ї в контрреволюційній діяльності. Під час транспортування в тюрму на Лонцького для допиту дівчинці вдалось втекти. Її батьків жорстоко закатували червоноармійці після відступу зі Львова - зґвалтовану матір депортували до концтабору ГУЛАГу, а батька ув'язнили в тюрмі на Лонцького, де згодом розстріляли разом з тисячею іншими ув'язненими львів'янами.
Дівчинку врятувало лише те, що вона втекла до українських партизанів повстанської армії, які через деякий час знайшли їй прихисток в домі старої родини гуцулів далеко в горах. Де вона й залишилась.
Самі наймасовіші розстріли львів'ян органами НКВС політичних в'язнів у тюрмах Львова та Золочева відбувалися перед приходом у місто німецьких військ, протягом кінця червня — початку липня 1941 року.
23 червня 1941р. нарком державної безпеки Всеволод Меркулов видав наказ № 2445/М, в якому йшлося про терміновий облік усіх в'язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГу, і тих, кого необхідно розстріляти.
Того ж дня вийшов наказ начальника тюремного управління НКВС УРСР капітана державної безпеки Філіппова, який зобов'язував "евакуювати" політв'язнів. Згідно з «Планом евакуації», депортації з Львівської області до Сибіру підлягало 5 тисяч заарештованих. Для цього виділялося 204 вагони, які, згідно з нормами, могли вмістити 6 800 в'язнів. Проте евакуювали лише 1 822 арештанта.
До 28 червня у Львівській області було розстріляно 4 140 в'язнів. До 3 602 людей, що залишились у тюрмах Львова після "евакуації" додалися нові заарештовані, яких називали причетними до ОУН, шпигунами, диверсантами.
Спочатку вбивали за звичайним НКВСівським способом — пострілом у потилицю у спецкамері. Проте фронт швидко наближався і людей почали розстрілювати масово — навіть без формального допиту, з автоматичної зброї у камерах підвалів через дверцята для передачі їжі. В останні дні — кидали до камер гранати.
Спочатку тіла вбитих вивозили вантажівками та ховали у спецмісцях. Але перед самим приходом німців чекісти, поспішаючи, ховали вбитих у подвір'ях та підвалах тюрем.
Згодом німці примусили євреїв розкопати тіла жертв більшовицького терору і вони стали матеріалом для нацистської пропаганди.
Знищення евакуйованих в'язнів продовжувалися в центрально-східних областях України — у пересильних тюрмах Умані, Києва та Харкова (див. Харківська трагедія).
Одне з масових знищень заарештованих відбулося на Тернопільщині. Воно дістало назву Заліщицької трагедії. Тоді з обох боків зруйнованого залізничного моста через Дністер пригнали 14 вагонів із в'язнями, в кожному з яких знаходилося від 50 до 70 українців. Вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Ніхто із в'язнів не вижив. Радянська пропаганда приписала всі ці злочини нацистам.
Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тисяч осіб.
Масштабні страти більшовицькою владою політичних в'язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння справили шокове враження на населення Західної України і стали одним із головних чинників укорінення антирадянських позицій тогочасного та наступних поколінь.
Після цього жаху галичани зустрічали німців з квітами. Важко представити собі, що пережили люди, які злочини творила червона армія, якщо люди кинулися за допомогою до нацистів. Ось так, ніби й часу скільки пройшло але ворог той самий. Історія має особливість повторюватись по спіралі. І тепер, в наш час є діти загиблих героїв і закатованих полонених від рук російського окупанта.
Автор Sergiy Kondratenko
 
 
* Nadia *
Ненавидеть? Да. Простить? Нет. Этот текст будет для тех, кому “а какая разница”, кому “не приплетайте политику, это культура…”, — Гайдукевич

Их было миллионы…

Этот текст будет по-русски. Для тех, кому “а какая разница”, кому “не приплетайте политику, это культура…”. Для тех, кому “это была наша страна”. Этот текст про тех, кого нет. Нет, потому что они так и не выросли, не родились.

На днях в общении с военными снова всплыло желание одной из частей попраздновать юбилей. 100лет или 90,80… неважно. Аргумент – это же наша история. Пришлось у любителей выводить историю от РККА спросить – а чем занималась Красная Армия в 1933? Мало кто отваживается на ответ. Он ужасен – Красная Армия стояла заградотрядами, когда комиссары голодом убивали нас. Красная Армия – каратели, которые штыками довели крестьян (!) до людоедства. Адепты “это наша страна”, Вам за честь вести историю от убийц?

Почему большевики уничтожали крестьян? Read more...Collapse )
 
 
kiczune
Был апрель месяц. Когда тепло, когда не очень, весенний авитаминоз и прочая паника среди народа...Уже больше месяца стояли рядом с палатками на куликовом поле сторонники русского мира, федерализации и гневному ответу западу , а также примкнувшие к ним свидетели госдолга сша. Конечно же не бесплатно они там тусили. В моем городе никто столько времени не будет днями в антисанитарных условиях торчать на бывшем кладбище бродяг, а ныне хорошей площадки для выгула собачек. да да! никаких правительственных учреждений там нет . То что сми потом назвало домом профсоюзов- это бывшее здание горкома большевистской партии, построенное в аккурат на массовом захоронении жертв послеоктябрьского террора, ныне просто арендные офисы дешевые и отстойные, само здание построено в стиле сталинский ампир в очень ветхом и доходяжном состоянии. В девяностые годы отделанное самыми дешевыми отделочными материалами, типо китайская вагока пвх, без сертифмкатов на использование в жилых помещениях. Перекрытия деревянные и под вагонкой перегородки штукатурка на дранку. Внешне - пампезно, изнанка - редкая залипуха, ну в общем как и вся совдеповская "архитектура".

Read more...Collapse )
 
 
 
 
 
Originally posted by don_katalan at Секретные ядерные взрывы в Костанайской области: как это было
Секретные ядерные взрывы в Костанайской области: как это было

Заповедно-секретная зона

Большинство костанайцев мало что знают о ядерных испытаниях на их землях. А вы? Наверняка тоже немного, а полагалось бы: вполне возможно, свою ядерную мощь советское государство испытывало и рядом с вашим домом. По данным Джанбулата ГИЛЬМАНОВА, бывшего помощника генерального директора Национального ядерного центра, одного из авторов книги “Мирные ядерные взрывы”, написанной вместе с российскими учеными, на территории СССР было произведено 715 ядерных взрывов. Почти 500 из них – в Казахстане. Большая часть взрывов проводилась как военные испытания, но немалое их количество было произведено и, как заверялось, во благо народного хозяйства.
В Костанайской области в первый раз бабахнуло прямо по соседству с райцентром Наурзумского района (тогда – поселок Докучаевка, ныне – Караменды). Тех, кто планировал здесь подземный взрыв, не остановил и тот факт, что практически рядом – Наурзумский заповедник. Было это в 1972 году. Все подготовительные работы и сам взрыв проводились в обстановке абсолютной секретности. Среди других подобных “опытов”, о которых стало хоть что-то известно, – взрыв в 1973 году в Тургайской степи, в 110 километрах от города Аркалыка (теперь – территория Костанайской области).
Все мои попытки расспросить о происходящем местных жителей, пенсионеров успеха не принесли – не знали люди, что происходит. Не знали даже секретари райкомов и обкома. Ну геологи неподалеку от поселка работали. Ну тряхануло. Но скот по-прежнему пасся, люди воду набирали, сено заготавливали – жизнь так и шла дальше в обычном режиме.

Скважины бурили, не зная для чегоRead more...Collapse )

Пост спочатку надрукований тут: https://don-katalan.dreamwidth.org/1683456.html.
 
 
Стисло і зрозуміло про суть путіноїдного "русского міра" )))))
 
 
24 October 2017 @ 06:55 am
post  
Originally posted by vyuko_z_lycka at post
"Посмотри мой семейный альбом.
Это я после пятого класса!
Это мой покосившийся дом
В самом центре большого Донбасса.
Это папа! Приехал с Урала,
А отец его был с Тамбовщины.
Это бабушка Уля и мама -
Украинки с цветущей Сахновщины.
Этот парень высокий.... с шампанским -
Из Перми. Мой двоюродный брат.
…Его сын нынче в нашем Луганске
Направляет на жителей «Град».
Он звонил нам настойчиво в праздники,
Папу нашего звал дядей Гѐрой ,
А вчера написал в «Одноклассниках»,
Что поставит нас к стенке, «бандеров»…
Вот поездка гурьбой в Ленинград.
Это Коля. Тихоня и рохля.
…А сегодня – российский комбат.
Обещал, что мы все передохнем.
Это лагерь на море. И Света,
Нам читала стихи до заката,
Посвятила себя всю балету,
А вчера обложила нас матом…
Однокурсник мой, просто Иван.
Он писатель и мастер слова.
Проклял в книгах своих Майдан
И назвал трескотней нашу мову.
Эта женщина с тазиком груш
И ведром алычи - тетя Валя.
От осколка погиб ее муж,
Старший сын третий месяц в подвале.
Этот мальчик давно уже дед,
Выкладав українську в школе.
Забулдыга, алкаш-сосед
Расстрелял его в чистом поле…
… Я смотрю свой семейный альбом.
Не прощу! Ни сейчас, ни потом!
Тетяна Малахова
2014 "
 
 
21 October 2017 @ 03:25 am
анна малігон
18 жовтня о 14:07 · Kyiv, Kiev
***
Доки всі вони сплять, обережно підходиш до брами...
А позаду, немов на мотузці, щось рветься у вись...
І на правім плечі хтось підказує: "Стеж за вітрами",
А на лівім - хтось інший шепоче: "Під ноги дивись".

Небо, ніби розквітле навиворіт, синьо-бузкове
прошивається наскрізь стібками воронячих нот.
Бачиш, всі вони сплять, в оболонках, у вовняних ковдрах,
у коханих обіймах, у теплих футлярах тойот.

То ж ступай обережно, не дай їм себе повернути,
прив'язати, прижити, вмостити між пудрових краль...
Це застиглий туман, і тремтить невіднайдена рута,
це лише на початку так зимно - на те ж він і край.

Але ти вже їх бачиш, вони метушать, мов личини,
оглядаючи темні кімнати, порожні двори.
Сперечаються, плачуть, шукають слова і причини,
замовляють столи, набирають чиїсь номери...

Ти вже бачиш, як падає сніг на вологу терасу,
як в одному із вікон чомусь не піднято плісе,
як виходиш до дошки... на сцену... на глянцеву трасу...
А стоїш на краю... І хто далі тебе понесе?

Як цілують тоді, коли вже цілувати не треба,
як згортається кров і радіє, що вже не тече,
як далекі стенають плечима і п'ють не за тебе,
як близькі не заламують рук, не підводять очей,

тільки йдуть у мовчання і множать за каменем камінь.
Ти гостей не зупиниш у їхній цупкій боротьбі
за підкуплене право ділитись твоїми думками.
А, сортуючи речі, вони відкладуть і собі

те, що їм до вподоби... І хтозна, кому вони служать.
Ти вслухаєшся в небо, а чуєш, як сосни гудуть,
як у мапу асфальту вмерзають осінні калюжі,
як приблудний собака зализує їх, мов біду,

як зростає дитина, торкаючи твій (чи не твій уже) почерк
межи ліній небесних чи набіло стертих клітин...
І на лівім плечі вже до тебе ніхто не шепоче,
а попереду - царство і тлін, де ні днів, ні годин,
а попереду - виткана довга, повільна зима.
Ти підходиш до краю і бачиш, що краю... нема.